У 1818 році М.Вербицький переїхав до Львова як учень 7 класу гімназії а після її закінчення вступив на перший рік Духовної семінарії. 
Вербицький увесь час поривався на волю – та у 1836 році він перевівся на єкстерне навчання. Закінчивши 2 рік семінарії у 1838 році він одружився з молодою австрійкою Барборою Сенер та був змушений покинути навчання. 
18 січня 1839 року народився син Іван. Нажаль сімейне щастя тривало недовго. Утому ж році Вербицький овдовів залишившись наодинці з сином – немовлям. Як вдівцеві йому знову відкрилися двері семінарії де і був прийнятий на 3 курс. Проте і цього разу навчання тривало недовгою його знов вигнали але незважаючи на виключення духовне начальство було змушене згадати про нього як талановитого і освідченного музиканта який міг допомогти хору духовної семінарії що оказався в дуже поганому стані і запросили М.Вербицького на посаду хорового диригента та вчителя.

На цій посаді композитор перебував до 1846 року коли знов повернувся до Перемишля де одержав місце канцеляриста. Тут він написав музику до цілого ряду п’єс що входили до репертуару перемиського театру: «Верховинці», «Казак і охотник», «Проциха», «Жовнір - чарівник» «Гриць Мозниця або муж заманений» «Запропащений котик» тощо. 
Щасливий поворот у творчий долі Вербицького спричинило відкриття у Львові 1864 році театру «Руської Бесіди» эким бракувало творів які б відображали місцеве життя і керівництво звернулося до галицьких письменників композиторів з проханням передати свої твори у розпорядження театру на яке і звернувся першим Вербицький. 
У 1864 році «Руська Бесіда» оголосила конкурс на кращі українські пісні де 1-ше місце займає Вербицький співогрою до тексту Івана Гушалевича «Підгоряни». Його визнання вплинуло на творче піднесення композитора протягом 1865-66 років він написав по-над 10 музичних п’єс. 
Саме останні твори Вербицького в тому числі світські і релігійні хори, оркестрові увертюри, солоспіви стали вершиною його доробку. 
В останні роки життя композитор активно займається також громадською і педагогічною діяльністю, писав про проблеми української музичної освіти і творчості в Галичині. 
Помер Михайло Вербицький 7 грудня 1870 року від тяжкої недуги – раку язика проживши всього 55 років. Похоронений біля церкви у с. Млини. 
Спадщина Вербицького до сьогодні в повній мірі не встановлена. Ряд творів приписується композитору на підставі посередніх доказів, інші ж збереглись не в автографах, а в пізніших копіях, що ставить під сумнів автентичність і точність поданого тексту, ще деякі, що про них збереглись спогади в пресі чи приватних джерелах, взагалі віднайдені. 
Але попри всі несприятливі обставини можемо стверджувати що доробок Вербицького досить немалий: понад 20 співогор, біля 40 церковних композицій, 30 хорів світського змісту, кільканадцять оркестрових опусів та декілька солоспівів. 
1. Центральне місце в оркестровій музиці М.Вербицького займають так званні композитором «симфонії» які властиво е увертюрами призначеними для виконання перед театральними виставами але вони сприймаються як самостійні, завершенні композиції. 
З його оркестрових композицій відомі 12 симфоній, 2 полонези і кілька фрагментів інших невеликих п’єс. У творчий спадщині композитора є чотири п’єси: «Верховинці», «Простачка», «Не до Любові» і «Чорноморський побут на Кубані», до яких збереглися розгорнені музичні вступи або є відомості про їх існування. 
2. У своїй композиторській творчості М.Вербицький багато уваги приділяв хоровій церковній музиці.

А/ хорова музика у другій половині 19 століття, як і в попередні періоди, в українському музичному мистецтві займала особливе вагоме місце. Відбувалося стильова еволюція в церковній музиці. Новим явищем стала світська професійна хорова музика, яка відображала нове світовідчуття людей, їх громадянські прагнення. 
Світська музика виконувалася під час різних громадських заходів, а також у концертах, завдяки чому набувала концертного характеру. Від середини 19 століття композитори пишуть хорові твори, які не тільки були мистецьким явищем, але й здійснювали суспільно – громадську функцію. 
Хорову творчість західноукраїнських композиторів можна поділити на два періоди: 1/ 40-60-ті роки /в основному хорова музика представляють 
"перемишльської школи " – М.Вербицького 
та І.Лаврівського/ 
2/ 70-90-ті роки /твори Віктора Матюшко, Воробкевича, 
Вахнянина, О.Нижанківського, Січінського, 
Топольського/ 
Зачинателем нового етапу розвитку хорової музики й професійного музичного мистецтва взагалі в західноукраїнському регіоні був М Вербицький. 
Б/ Церковна музика: у доробку М.Вербицького – майже повна Літургія й окремі твори на літургійні теми. У Перемишлі в 1847 році Вербицький написав Літургію для мішаного хору, а в 1865 році переробив її для чоловічого хору. Цього ж року відбулося її перше виконання в соборі св. Юра у Львові. 
У Літургії М.Вербицького простежуються яскраві ознаки класичного стилю з яким пов ’язане й використання репризної 3-ох частинної форми: 
1/ "Слава Отцю і сину” 
2/ "Единародний Сине” 
3/ "Смертію смерть погравий” 
У своїй церковній музиці багато чого сприйняв від класичного стилю, зокрема через музику Бортнянського проте зумів створити власний індивідуальний стиль в якому простежуються ранньоромантичні риси. 
Вплив творчої ментальності Бортнянського на композиторську діяльність Вербицького не викликає сумніву. С.Людкевич вважав що саме Вербицький «є найбільш, після Бортнянського, духовним хоровим композитором творцем хорового стилю в Галичині» і стверджував що «він найкраще перейняв дух і техніку духовної музики Бортнянського». Але попри все Вербицький говорив мовою свого часу і вона була іншою ніж Бортнянського: він не намагався її архаїзувати, вводити старовинні наспіви. Основним жанром Бортнянського був – хоровий концерт, а Вербицький тяжів до малих пісенно – церковних форм. Вербицький увійшов у церковну музику зі своїм власним і неповторним голосом як сформована творча індивідуальність. Але тут на сам перед він залишився ліриком.